ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ КРАПИВ’ЯНСЬКОГО

Вперше про Миколу Крапив’янського я почув від баби Олі, яка виросла

у великій заможній сім’ї Крапив’янських, була близькою родичкою майбутньо-

го героя громадянської війни. Але до смерті Сталіна про це говорили пошепки,

боялися згадувати навіть ім’я знаменитого земляка. Пам’ятаю, як після березня

п’ятдесят третього року з Колими повернувся його брат Юхим. Збожеволілий піс-

ля 10 років знущань у катівнях НКВС, він ходив біля нашої школи, розмахував

руками, ніби відганяв мух, і такою своєю поведінкою лякав дітлахів. Так Юхим і

помер, не відаючи, за що так жахливо спотворено його долю. А згодом, здається, у

сьомому класі, я прочитав трилогію Олексія Толстого “Ходіння по муках”. І яким

було моє здивування, коли звідти довідався, що Микола Крапив’янський ніякий

не ворог народу і не запеклий націоналіст, а мужній, самовідданий командир пар-

тизанського з’єднання, яке діяло на Чернігівщині і Полтавщині. У Дроздівських

лісах зародилася слава невловимого партизанського ватажка і народного героя.

Про бойові справи народних месників Крапив’янського ходили легенди.

Очевидці часто розповідали про особисту відвагу свого командира, його вміння

швидко орієнтуватися в найскладніших ситуаціях і знаходити з них неорди-

нарний вихід. Подвиги Миколи Крапив’янського в роки громадянської війни

описані в багатьох художніх і документальних творах. Це про нього у двадцяті

роки “всеукраїнський староста” Григорій Петровський сказав: “Життя цього

чудового патріота повинне знайти своє відображення і в літературі, щоб бути

прикладом для підростаючих поколінь”. Крапив’янський став прикладом, але

зовсім не тим, якого мав на увазі “всеукраїнський староста”. Його трагічна доля

– жахливий приклад того, як більшовицька революція, сп’янівши від крові, по-

чала пожирати своїх дітей. Певною мірою на долі Миколи Крапив’янського від-

билася й трагедія українського народу, до якої, сам того не бажаючи, він доклав

рук своїм талантом полководця, відвагою і мужністю, які, мабуть, передалися

йому від предків козаків. Та про це трохи згодом.

А в дні, про які йдеться, він ні краплі не сумнівався в правильності сво-

го вибору, щиро вірив більшовицьким лозунгам і вів за собою селянські маси,

які піднялися на боротьбу з кайзерівськими окупантами. Партизанські загони

Ніжинщини під командуванням Миколи Крапив’янського в перші місяці гро-

мадянської війни, коли він повернувся у рідні місця, розгромили декілька ка-

ральних підрозділів окупантів. Така ж доля спіткала офіцерський загін під Но-

сівкою і Мрином. У цих боях Крапив’янський брав участь особисто, показав

приклад відваги і вмілого керівництва боєм.

Після носівської операції молодший брат Миколи Григоровича – Михайло

приніс до штабу сумну звістку: у Володьковій Дівиці оскаженілі від безсилля

кайзерівці дотла спалили батьківську садибу, а на попелище приводять засудже-

них до страти селян, катують їх, потім розстрілюють і там же закопують.

Відповіддю на це стали ще дошкульніші удари партизанського з’єднання

Крапив’янського по окупантах. Хоч як старалися німці впіймати відважного коман-

дира, це їм не вдавалося. Його охороняли, були завжди поряд рідні брати Михайло

і Юхим, земляки Григорій Покиньборода, Євмен Кошма та Михайло Кирпонос,

який згодом став відомим воєначальником, героєм Великої Вітчизняної війни.

Добре пам’ятаю колгоспного їздового Мину Гармаша, людину богатир-

ської сили і неабиякого здоров’я. У тяжкі повоєнні роки він вивозив кіньми цу-

крові буряки з маминої ланки, і часто, коли сідали на перепочинок, розповідав, як

Микола Крапив’янський, блискуче володіючи німецькою мовою, перевдягався у

форму кайзерівського офіцера, легко пробирався у розташування ворожих військ,

заходив навіть до штабу, добував цінні документи, визволяв з неволі людей.

Особливо допік він коменданту міста Ніжина, майору Гетту, у якого “по-

гостював” на секретній нараді, де йшлося про те, як спіймати невловимого

Крапив’янського. Розлючений Гетт наказав по всій Ніжинщині розклеїти оголо-

шення, у яких обіцяв винагороду 50 тис. карбованців за голову партизанського

командира. Була випущена також спеціальна листівка. Але бажаючих заробити

брудні гроші так і не знайшлося.

У Москві, під час навчання у Військово-політичній академії, я, працю-

ючи з архівами, знайшов цікавий документ часів громадянської війни. Восени

1918 року згадану листівку з оголошенням німецької військової комендатури

члени Реввійськради показали В. Леніну.

Ознайомившись з нею, Ленін сказав: “Збережіть назавжди, як історич-

ний документ, що говорить про доблесть і героїзм чернігівських партизанів

на чолі з їх хоробрим командиром”. Цитую за документом. Як писав у своїх

спогадах старий більшовик і військовий діяч С. Аралов, Ленін згадував також

про бойові успіхи Крапив’янського виступаючи перед червоноармійцями, які

від’їздили на західний фронт.

Згодом Миколу Крапив’янського призначили командиром Першої Укра-

їнської Радянської дивізії, до якої входили полки: Богуславський на чолі з М. Щор-

сом, Таращанський на чолі з В. Боженком і Новгород-Сіверський на чолі з Т. Чер-

няком та інші частини. У тому числі і червоне козацтво В. Примакова.

Аналізуючи біографію Миколи Крапив’янського, мимоволі дивуєшся

“непослідовністю” його службової кар’єри. Царський офіцер з високим бойо-

вим досвідом і талантом з посади командира дивізії раптом по волі партії став

на чолі невеличкого партизанського загону. Був він секретарем повітового комі-

тету партії, а згодом знову командиром дивізії і комендантом Києва.

Несподівано у його біографії з’являються: Москва – Вища Рада народного

господарства СРСР, потім Ембинський нафтовий басейн, Якутія, де Крапив’янський

очолює геологорозвідувальну експедицію з пошуків золота. Через деякий час, зга-

давши про його військовий досвід, Крапив’янського відкликають з дрімучого краю

лісів, боліт і комарів до Москви. Призначають старшим інспектором Прикордон-

них військ, згодом – інспектором Народного комісаріату внутрішніх справ.

Як відомо, селяни України ідею колективізації зустріли без ентузіазму, а

на спроби більшовиків силою примусити їх впрягатися у віз “колгоспного раю”

відповіли численними повстаннями. Спалахнули вони й на Чернігівщині. Причо-

му ватажки виявляли не менше відваги у боротьбі з “чонівцями”, ніж свого часу

Крапив’янський у боротьбі з окупантами. На свій превеликий подив інспектор

НКВС довідався, що деякі з цих загонів очолюють недавні побратими по зброї.

Він і в цій ситуації виявив мужність і, на його думку, велику порядність: вступив

у переговори з ними і погодився на особисту зустріч. Як потім розповідали його

бойові побратими, у призначене місце прийшов сам, без зброї й охорони. Давши

слово честі, що буде збережене життя всім повстанцям і їхнім командирам, він

умовив декого з них “не проливати братньої крові і добровільно скласти зброю”.

Нащадок козацьких лицарів, підполковник царської армії, він свято вірив у сло-

во честі, вважаючи це найвищою клятвою. Але ті, хто благословляв його на ці

неадекватні дії, обіцяючи всіляку підтримку, давно розтоптали навіть саме по-

няття честі й совісті. І вони не дотримали свого слова.

Як тільки повстанці склали зброю, їхні командири були заарештовані і

згодом розстріляні. Не гладили по голівці й рядових.

Достеменно невідомо, як реагував на це і як пережив трагедію сам Кра-

пив’янський, але відомо, що авторитет його в Україні почав падати. Якщо ра-

ніше його любили, то тепер почали боятися, вважаючи таким же “чонівцем”,

як і інших. Саме цього й домагався “наймудріший” вождь товариш Сталін. На

його думку, Україна, навіть проголосивши себе радянською, не повинна була

мати національних героїв. Такими героями повинні бути “інтернаціоналісти”.

Високий авторитет Крапив’янського в Україні, його невгамовна енергія і

талант воєначальника не давали спокою Сталіну.

Він вирішує скинути його з цього п’єдесталу. І зробити це Крапив’янсь-

кий мусив власними руками. З цією метою був організований рейд в Україну

московських комсомольців, названий “Слідами Щорса”. Наприкінці цієї акції

Сталін, викликавши Олександра Довженка, звелів йому взяти участь у цьому

рейді, зібрати матеріал і зняти фільм про “українського Чапаєва”. Не командир

уславленої дивізії, українець Крапив’янський був обраний на цю роль, а біло-

рус Щорс, який командував лише полком у цій дивізії. Але Крапив’янський був

ще живий, а Щорс, як співалося в популярній тоді пісні, уже спав “под холмом

в боевой шинели” і не міг нічим заважати Сталіну.

Московська комсомолія вирушила в рейд з великим ентузіазмом, а з

нею і агент НКВС, який мав завдання викрасти у Крапив’янського документи,

щоб скомпрометувати його, звинуватити в надмірному пияцтві, а відтак і по-

чати різні “розслідування”. Ось чому Крапив’янський, теж з розпорядження

Сталіна, був прикомандирований до цього рейду як консультант Довженка і

провідник комсомольців.

Під час цього рейду чекісти стежили за Крапив’янським особливо пиль-

но. Адже разом були два талановиті земляки – Олександр Довженко і Микола

Крапив’янський, для яких уже було виготовлено тавро “націоналіст”. Такому

воєначальнику Сталін, звісно, довіряти не міг. В НКВС йшла глибокоешело-

нована чистка, а точніше – знищення невигідних Сталіну кадрів. Крапив’ян-

ського знімають з посади і відправляють у Рибінськ будувати електростанцію.

Це вже була прелюдія до арешту. Що і трапилось у травні 1938 року...

А далі слово літописцю села Червоні Партизани Івану Шерстюку, який

записав спогади з вуст Миколи Крапив’янського.

–...Викликали в Наркомат, і кажуть “Збирайтесь до Києва, там на вас

чекають справи”. Я поїхав, зупинився у готелі “Україна”, викликав машину і

приїхав у Наркомат внутрішніх справ. Заходжу до знайомого начальника, при-

вітався, а він мовчить і навіть руки не подає. Тицьнув мені папірець. Це був

наказ, підписаний заступником Єжова, про мій арешт. Наказали здати зброю і

документи. Посадили у “чорний ворон” і повезли у Лук’янівську в’язницю.

В сирих камерах-одиночках тримали нас у суворій ізоляції. Днів десять

не викликали. Я пригадав азбуку Морзе і тихенько постукав до сусіда і питаю:

“Хто будеш? Політичний чи звичайний?”

Почув відповідь: “Я старий більшовик-ленінець, син письменника –

Юрій Коцюбинський. А ви хто?”

Назвав своє прізвище. Та, напевне, наші перестукування почув вартовий,

зчинив лемент. Більше з Юрієм Коцюбинським ми не перестукувалися і не бачили-

ся. Хоча до цього разом організовували підпільну роботу на Харківщині. Не витри-

мав він тортур, підписав собі смертний вирок і був розстріляний у 1938 році. Така

ж трагічна доля спіткала Віталія Примакова і багатьох інших бойових друзів.

Десь на двадцятий день мене повели на допит. За столом сидів радник

юстиції, револьвер лежав поруч. Прочитав мені “звинувачення” і каже.

– Щоб вам довго не мучитися, підпишіть, як це зробили ваші товариші.

Вони вже... на волі.

– Ви, молодий чоловіче, – запитую, – вірите у цю безглузду фальшивку

про націоналізм Крапив’янського? Знаєте, хто посилав нас визволяти Україну?

Сам товариш Ленін!

– А він підхопився зі стільця і урочисто виголосив:

– Вас у бій посилав Ленін, а нас послав товариш Сталін нищити ворогів

народу і революції.

Тоді я беру папери з моїм звинуваченням, рву їх на дрібні клаптики і

кидаю на підлогу.

Слідчий натиснув на кнопку під столом, в кабінет зайшли два наглядачі,

схопили мене під руки і потягли до камери. Тільки не до моєї, а до катівні, де

ще двоє чекали з гумовими кийками в руках. Збили з ніг, били в живіт і груди

до тих пір, поки не втратив свідомість.

І так майже щодня...

Та не скорився Микола Крапив’янський. Врятували міцне здоров’я і віра

в добрих людей, які не підтвердили наклепів єжовських сексотів. Вирок “трій-

ки” був, як на той час, не дуже суворим – п’ять років далеких таборів.

Навесні 1945 року у старій солдатській шинелі з розкішною сивою бо-

родою, хворий і зморений, повернеться до рідного села Червоні Партизани

герой громадянської війни Микола Григорович Крапив’янський. В його очах

стояли зневіра і смуток, не було, як колись, веселого і пронизливого погляду.

Навіки згас той молодецький вогник після важких тортур і каторжної роботи в

таборах на далекій Печорі, де разом з такими ж страдниками Крапив’янський

буду

БУДІВНИЧИЙ

Штрихи до портрета народного депутата України Верховної Ради п’ятого

скликання та ефективного інвестора Івана Куровського

Нерідко навіть з числа тих, хто, здавалось, його добре знає, задумуються

над феноменом Куровського. Генеральний директор столичного “Житло-буду”,

заслужений будівельник і лауреат Державної премії, орденоносець, який здобув

високе визнання державою за незвичайної краси і сучасний архітектурний стиль

цілих житлових мікрорайонів, раптом засвітивсь новою для себе й оточуючих

гранню будівничого, але в селянській праці. Тоді, коли всі і багато говорили про

реформи в агропромисловому комплексі, про ефективного інвестора, якого ви-

глядали й чекають досі, неначе казкового принца, Іван Куровський прийшов у

село і показав усім приклад справжнього реформатора, інвестора, господаря.

Ми знали і знаємо по іменах багатьох народних депутатів. І тих, хто обі-

цяв, а потім забував про своїх виборців, або якщо й зустрічався, то численні про-

хання людей так і залишалися нереалізованими у товстих папках помічників-

консультантів чи опускались із відповідними супроводжуючими приписами на

кабінети місцевих владців.

У Івана Куровського за його рік з лишком роботи у парламенті особливий

характер пошти до того ж із досить широкою географією не лише населених пунк-

тів Носівського, Бобровицького, Ніжинського, Козелецького, Ічнянського районів,

які народний депутат опікує, а й ряду північних, Талалаївки і Срібного, інших

регіонів України. У своїх листах люди від усієї душі дякують Івану Івановичу за

його доброчинство, чуйність до чужого горя, громадянську позицію патріота, взір-

цевий приклад будівничого і господаря, яким він утвердився на землі.

Буде доречним нагадати дещо з трудової біографії Івана Івановича – лю-

дини знаної в державі і шанованої Носівщиною, мешканцями цілого ряду су-

сідніх районів і на Чернігівщині загалом.

...Після будівельного інституту, який закінчив з відзнакою, юнакові за-

пропонували престижну роботу в столиці. Здавалося, перспектива в кар’єрі, мо-

лода дружина, яка ще продовжувала навчання, могли б вплинути на його вибір.

Але Іван Куровський зробив інший, притаманний його неспокійній вдачі роман-

тика, якою, до речі, ще дихало покоління молоді. Саме тоді на Івано-Франківщині

розгорталося будівництво Калушського виробничого об’єднання “Хлорвініл”,

яке вели фахівці цілого ряду європейських країн – Німеччини, Голландії, Франції,

інших. Тут розпочав свою трудову діяльність майстром Іван Куровський.

Швидко запримітили здібного фахівця керівники новобудови й незабаром він

очолив дільницю, вивів її в число правофлангових. Навіть високому міністерсько-

му чиновникові з Москви сподобався молодий, енергійний керівник здібностями

організатора, неспокійною вдачею. Кажуть, Куровський будівельним майданчиком

не ходив, а бігав. Шість років віддав спорудженню гіганта хімічної промисловості.

Затим доля повернула його в Бровари під Києвом, де невдовзі став начальником бу-

дівельного управління. То були плідні часи, коли на практиці виграновувався його

талант керівника і фахівця, перевірявся досвід, здобутий із закордонними будівель-

никами і набувався власний почерк, стиль. Не в краватці та білій сорочці ходив

начальник управління на споруджуваних численних об’єктах, а так, як усі колеги, в

кирзових чоботах, спецівці. Затим у його біографії був “Київпромбуд”, “лікування”

пораненого Чорнобиля. В кінці 80-х Іван Куровський – головний інженер великого

будівельного тресту, де працювало більше трьох тисяч чоловік.

Переміни в суспільному житті та галузі торкнулися і його долі, яка при-

вела вже досвідченого і визнаного в колах столичних будівельників фахівця

спочатку головним інженером у приватну фірму, а в 1993-у він уже сам засну-

вав “Житлобуд” – одне з перших в Україні підприємств, яке започаткувало сві-

тові стандарти в будівництві. Кожен із споруджених Іваном Куровським і його

колегами будинок у Києві неповторний у архітектурному вирішенні, ставши

окрасою столичних вулиць і проспектів.

За ці новобудови Іван Іванович удостоєний почесних звань заслуженого

будівельника України і лауреата Державної премії, нагороджений державним

орденом і найвищою відзнакою Києва – “Знаком пошани”.

Це, так би мовити, в коротких деталях про відоме й невідоме із життєвих

доріг Івана Куровського до того, як дружина Ольга Яківна прихилила його сер-

цем і обов’язком патріота-державника до свого рідного краю. З болем сприйняв

Іван Іванович недолугі реформи в агропромі, запущені в бур’янах поля, в зане-

паді села. Непросто було пробивати мур бюрократичних перепон, підозрілість

щодо його чесних і відкритих намірів із простягнутою рукою допомоги. Так

народжувався “Агропрогрес”. Спочатку на землях бобровицьких Горбачів, за-

тим у носівських Степових Хуторах з відділками в Коломійцівці, а згодом – і

ще в ряді сіл Бобровицького, Ніжинського районів. Сьогодні агрофірма стала

взірцем не тільки культури землеробства і європейських стандартів господарю-

вання, а й прикладом вирішення соціальних проблем.

– Житлобудівцям у Києві селянських прибутків не треба, – сказав із са-

мого початку Іван Іванович степовохутірчанам.

Сказав, але хіба могло, піднімаючись з колін господарство, знайти міль-

йони, аби спорудити небачений до цього навіть у райцентрах України Палац куль-

тури в Степових Хуторах?! А ще раніше були євроремонт школи, сільська оздо-

ровниця з оснащеними сучасним обладнанням кабінетами для медпрацівників,

сауною. Невпізнанно змінилося село, прийшов газ у віддалені висілочки Відрад-

не, Карабинівку, Мильники, де люди вже й не сподівалися на нього, поремонтува-

лася дорога, з’явилися сучасні паркани, освітилися вулиці. В такій же мірі ожили

й сусідні Горбачі, де людям, як і степовохутірчанам, кожний день став у радість.

Це всього за кілька років господарювання “Агропрогресу” на орендованих селян-

ських полях.

– Ефективний інвестор, який ще й будує, творить село своєї мрії – по-

дібного я ще не стрічала, – висловилася голова обласної ради Наталія Рома-

нова, познайомившись на місці з досвідом соціально-економічного розвитку

Степових Хуторів, єдиної територіальної громади на Носівщині з власним без-

дотаційним бюджетом і однієї з небагатьох на Чернігівщині, де за рахунок гос-

подарства інвестується соціальний розвиток сіл.

В захопленні залишились учасники міжнародного фестивалю телемит-

ців, які відвідали нещодавно Степові Хутори й Горбачі, зробивши загальний

висновок, що “Агропрогрес” – агрофірма з європейським досвідом господа-

рювання, а подвижницький приклад реформування в агропромі, внесок Івана

Куровського в розвиток соціальної сфери, духовне відродження називали гості

взірцевим, порівнюючи з баченим у своїх селах: Молдавії й Грузії, Вірменії

й Білорусі. Не менш цікавим видалося побачене в нас для тележурналістів-

аграрників з усіх областей, які представляли країну на фестивалі “Агросвіт-

2007”. Надзвичайно вони хотіли зустрітися з Куровським, аби познайомитися.

На жаль, депутатські справи в столиці не дозволили відбутися тій зустрічі. Але

добрі й світлі спомини гості повезли з собою.

Мені чи не найбільше відома сторінка життєвої біографії Івана Куров-

ського, пов’язана із депутатською діяльністю. Далеко не афішована, бо Ку-

ровський не любить реклами і при кожній зустрічі підкреслює: “Будь-яка

справа, вчинок не для того щоб ними хизуватися. Добро робиться скромно й

непомітно, як новорічні подарунки чи “миколайчики”, і чим частіше поверта-

ється до людей у будні щедрість і чарівність Новоріччя, тим більше буде на

землі щасливих. Для мене це головне в житті. Бо хотілося найбільше, щоб усі

українці нарешті відчули себе щасливими”.

Це не просто слова, а його життєве кредо, якому він завжди вірний, як

обов’язку будувати, а віднедавна й відроджувати село.

З першого місяця свого депутатства Іван Куровський проїхав усіма се-

лами виборчого округу. Мені як голові районної ради і громадському поміч-

нику народного депутата на Носівщині довелося проїхати з Іваном Івановичем

нашим районом. В кожному селі зустрілися з керівниками, представниками де-

путатського корпусу, радівського і громадського активу територіальних громад,

взявши на замітку всі проблемні больові теми. Допомога і сприяння народного

депутата у їх вирішенні не забарилися. Найперше і найактуальніше було торік,

пригадується, – підготовка навчальних закладів до нового навчального року,

функціонування взимку. Вчасно була підвезена фарба, інші матеріали для ре-

монту, які були розділені солідарно і за потребами освітнім закладам. У медич-

ні – на лікарні, ФАПи району прибули ліки, діагностична апаратура. Значною

мірою Куровський взяв на себе турботи по реконструкції районної лікарні, де

вже справили новосілля в ряді відділень. Ця робота продовжується.

Поруч Іван Іванович зі своїми виборцями в завершенні газифікації Носів-

щини. Залишились найскладніші, переважно малонаселені пункти, де більшість

непрацездатних, людей престарілого віку, із занедбаним виробництвом. Хай із

скромних коштів на виготовлення документації чи підтримки народним депута-

том кооперативів зуміли наблизити “блакитне” паливо до Держанівки й Адамів-

ки, завершили підвідну газомережу до степової Софіївки, люди яких буквально

вистраждали газ впродовж багатьох років невдалих підступів до цивілізації.

Можна назвати десятки, сотні адрес доброчинства, які непросто вмістити у

звичний перелік зробленого Куровським-депутатом на Носівщині, сусідніх райо-

нах на Чернігівщині, в Україні. Його активна позиція, енергійна діяльність стали

надійним тилом органів місцевого самоврядування та територіальних громад у

виконанні програми соціально-економічного розвитку не лише в 2007 році, а й у

багатьох намічуваних заходах на перспективу. Іван Куровський на численні про-

хання сільчан продовжує сприяти в оренді невикористовуваних земель або земель

з неефективним інвестором. Лише в соціальну сферу Носівського району за ми-

нулий і з початку цього року вкладено понад два мільйони гривень. Це, зокрема,

кошти на газифікацію населених пунктів, медичних і освітніх закладів, ремонти й

реконструкції культосвітніх установ, проплату ряду проектно-кошторисних доку-

ментацій, придбання медичного обладнання, музичних інструментів, комп’ютерів,

побутових приладів та меблів, сценічних костюмів для учасників художньої са-

модіяльності, спортінвентаря, допомогу кооперативам у спорудженні водогонів,

сприяння в підготовці до нового навчального року шкіл, дитячих садків. Багато

робиться народним депутатом у вирішенні суто людських потреб, як придбання

велосипедів фельдшерам ФАПу, допомога в ремонті житла освітянам, сприяння в

оздоровленні дітей-сиріт, забезпеченні проведення молодіжних і спортивних за-

ходів, свят у територіальних громадах, підтримка талановитої молоді, престарілих

громадян, родин, які в тій чи іншій мірі потрапили в біду, тощо.

На адресу народного депутата надійшов лист з Козелецької районної ради,

в якому висловлюється сердечна вдячність Івану Івановичу за його активну пози-

цію і участь у розв’язанні соціально-економічних проблем. Зокрема, за сприяння

народного депутата І. Куровського виділені значні кошти на газифікацію населе-

них пунктів, 300 тисяч гривень – на реконструкцію котельні будинку культури,

ремонт дитячого садка “Оленка”. Здійснено газифікацію окремої вулиці, де пере-

важно проживають ветерани, а Остерському будинку творчості дітей та Деснян-

ському гарнізонному будинку офіцерів подаровані сучасні музичні центри.

Мешканці Ічнянщини щиро дякують І. Куровському за виділені кошти

на придбання автомобіля “швидкої допомоги”, міста Ніжина – за сприяння у

виділенні майже 3 млн гривень на виконання робіт по водовідведенню з під-

топлених мікрорайонів міста та додатково понад мільйонну субвенцію на со-

ціально-культурну сферу району, жителі Чернігівського району – за аналогічну

за обсягом субвенцію, загалом використану на газифікацію тощо.

Майже подібні акції доброчинства народного депутата в Бобровицькому

районі, де немає жодного населеного пункту, де б люди не відчули увагу Івана

Івановича до проблем громад. Знову ж таки конкретні адреси підтримки: шко-

ли, Бобровицький коледж ім. О. Майнової, дитсадки, заклади охорони здоров’я

і культури – газифікація, ремонти, придбання ліків, електропобутового облад-

нання, участь у відродженні комунально-побутового сервісу на селі (впорядку-

ванні кладовищ і пам’ятних місць, парків тощо).

На кошти І. Куровського завершується спорудження храму в с. Горба-

чах, закладено й освячено камінь під майбутню церкву в Коломійцівці.